Локет для Лідо, або місце для найтепліших спогадів
|
|
Time to read 3 min
Привіт, на зв'язку Оля — співзасновниця PURE. Останні кілька місяців ми готували для вас нову прикрасу, яка для мене самої має сентиментальне значення, — це локет. Можливо, ви ніколи не чули цього слова, але ви точно бачили медальон, всередину якого вкладають фото на згадку. Оце і є локет. Тепер такий є і в PURE — місце для вашого найтеплішого спогаду. Першим наш локет опинився у давньої шанувальниці бренду і водночас мого друга — Лідо, і саме вона стала героїнею першого допису в блозі PURE. Цікаво, чи зворушить вас її історія з дитинства так саме, як мене, бо мене зворушила дуже. Приємного читання.
Щоліта, в червні, ми з татом разом їздили в Крим чи на турбазу — тільки удвох. Мама працювала вчителькою — в неї в червні ще була робота, тож цей місяць завжди був для нас із татом. Ми були суперкомандою! В Криму це були походи, море, він вчив мене плавати. Він був старший за маму на 8 років, але він дуже класно вмів увімкнути в собі дитину — я взагалі не відчувала різниці у віці з ним. Ми завжди могли робити якісь смішні, іноді навіть безглузді речі разом.
Пам’ятаю, що мені дуже подобалося стрибати з тарзанки. Одного разу ми пішли на пляж із тарзанкою, і тато почав плакати. Я не розуміла, чого він плаче, а він казав: «Не переживай, зараз все пройде». Тільки через роки він розповів, що в нього алергія на тополиний пух, а тарзанка була лише на тому пляжі, де росли тополі. Але він все одно робив це для мене.
Тата не стало, коли мені було одинадцять.
Мій тато був конструктором: він будував мости, естакади та інші монументальні речі. В якийсь момент в нього було багато замовлень за кордоном. У 1991 році вони з мамою одружилися і поїхали на турбазу «Тиша» на річці Сіверський Донець. А після цього він на кілька місяців поїхав у справах до Італії. Коли він був у місті Лідо (поруч із Венецією), йому наснилося, що в нього маленька дівчинка на кріслі лежить. І коли він повернувся додому, він спитав у мами: «Ти нічого не хочеш мені розказати?». Вона відповіла, що якраз чекала його, щоб сказати, що вагітна. Тато сказав: «Так, я відчув це, коли був в Лідо. Хочу так назвати нашу дівчинку». Вони ще тоді не знали напевно, що буде дівчинка, але тато вже знав.
Коли я народилася, вони так і хотіли мене записати — Лідо. Але паспортистка сказала, що так не можна, бо такого ім’я не існує. «Добре, ми все одно називатимемо доньку Лідо, а ви пишіть Лідія». Тож у дитинстві я до якогось моменту навіть і не знала, що в мене є інше повне ім’я. І навіть зараз моє близьке оточення називає мене Лідо, і я сама так представляюсь.
В мене лишився блокнот, куди тато записував свої вірші. Блокнот цей видано заводом, для якого він проєктував кілька замовлень. Але всередині нічого по роботі — тільки вірші, сторінок 20-30.
А ще всередині були якісь папірці із незакінченими історіями, уривки рукописного тексту. І саме в цих шматочках паперу мого тата найбільше — не на фото, не в дитячих альбомах, а саме в цих папірцях. У свій локет я разом із фото вклала якраз такий шматочок — засалений, не дуже охайний, з його почерком. Для мене в цьому весь тато.
Коли я думаю про спогади вже з дорослого життя, то зараз, це мабуть, весняний день, коли ми з Тоні, моїм хлопцем, поїхали відсвяткувати нашу новину — що ми станемо батьками. Ми поїхали на вейксерфінг, поки мені ще було можна. Не можу описати словами цей стан, коли я була на дошці вже на сама, вже з бейбі — це зовсім інші, нові почуття. Я летіла на хвилі, і ми ніби танцювали разом. І це було так круто. Коли я вийшла з води, в мене кучері завилися від вологи, обличчя почервоніло від щастя — Тоні подивився на мене, посміхнувся і сказав, що я сама як бейбі (сміється). І ми дуже глибоко відчули щастя від того, що з нами сталося.
А ще є класний спогад про мій день народження, 30 травня. Тато мені так і казав зажди: «Ти народилася на порозі літа».
Цього року я зібрала найрідніших за великим столом — і вони всі ніби опинилися в моєму світі, абсолютно реальному, але і водночас трохи вигаданому. У турботі та любові. І ми всі розуміли, що от-от — і настане догоочікуване, тепле, сонячне літо. Для мене це як катарсис всього, саме в цій точці я відчула щастя. Це саме ті спогади, які я хотіла б зберегти назавжди.